Оболонські моржі

13 12 2011

Купання – це стуо літнє заняття. Принаймні, я так підозрюю, думає середньостатистична людина, яка живе в помірній зоні зі зміною сезонів. Проте, є люди, які порушують всі уявлення про традиційну діяльнсть когожного сезону. Ці люди звуться, як усі здогадались моржами.

Я завжди захоплювалась цими людьми і завжди їм заздрила. Я сама по собі мерзлячка, тому, відповідно, весь час хотіла бути загарованої, але мені страшно обливатись холодною водою залазити у воду з температурою 9 градусів.

Я мала єдиний досвід купання у холодній воді на Хрещення. Було страшно, холодно і ніякого піднесення й позитиву, про який часто можна почути. Тому на наступний рік я не пішла.

Але кочасто ходиш знімати ранкову набережну (що я й роблю), серед людей, яких тобі щастить в цей час побачити, є, звичайно, моржі. Вони переважно старшого віку (принаймні, мені так щастило), вони часто з тобою вітаються, а можуть і дивитись похмуро й з неприязню. Але все одно для мене вони безстрашні люди які знайшли спільний зв’язок з однією з найпоширенішою зі стихій – водою.

А ще ці люди дуже фотогінічні.

(С) Nataliia Shevchenko

Advertisements




Труба

11 12 2011

Я колись обіцяла більш детально розповісти про Оболонську трубу. Я думаю, що багато хто знає історію зі сталінським метро. Ходить багато легенд про те, для чого його намагались зробити, всім кому цікаво, можна знайти масу інфи в інтернеті.

Проте, зараз я хочу розповісти зовсім не одну з версій  появи Оболнської труби, а своє знайомство з нею.

Вперше побачила її я в ту саму пргулняку, коли ми з татом і моєю подружкою досліджували далекі кучки Оболонської набережної.

Перед самими “Золотими воротами” ми побачили страхітливу будівлю, що формою схожа на бетонний підводний човен.

Звичайно, заходити туди було страшнувато. Проте, цікавість перемогла. Я як людина обрережна (а якщо чесно, то труслива), зайшла в середину лише на метр від входу, побачила купу сміття, темні загиджені стіни, поламані відсіки й вийшла. Не знаю чому, але закинуті людські місця мене найбільше лякають.

Вийшла й чекаю на мою подружку, яка хоробріша й прудкіша за мене. Де був тоді тато я зовсім не пам’ятаю. І тут чую її крик. Вона благала про допомогу. Ми підбігаємо з татом до якого з поламаних відсіків і чуєм, що голос десь знизу. Я дико перелякалась. Тато вже збирався лізти вниз, але моїй подружці вдалось вилізти.

Виявляється, що вона вирішила дослідити трубу й зістрибнула кудись вниз (підозрюю, що зараз ця дірка завалена сміттям), а вилізти не могла, бо не могла дістати через зріст.

Тепер труба не така страхітлива й стоїть як радянських артефакт прямо біля новомодного гольфклубу, в ній навіть влаштовують вечірки. Проте одного ранку вона знов відкрила свою ворожу сторону.

(C) Nataliia Shevchenko





Іди рибалити

5 12 2011

Зима – не зима. Йде дощ замість снігу. На вулиці осіння погода, на душі так само.

Робота не та, навчання г…, всі довкола задовбали… Хочеться втікти.

Знайома ситуація?

Якщо так, то беріть приклад у рибалок на Оболонській набережній. Як на мене – це чи не єдина альтернатива для городянина поспілкуватись з природою у межах власного міста (як то кажуть, не відходячи від каси) 🙂

Особисто для мене рибалки – це споріднені душі. Хто ж як не вони й фотографи здатні довго очікувати, входячи при цьому в майже медитативний стан? Вони так само, як і пейзажисти виходять за будь-якої погоди на свою “точку” у той час, коли місто не те що не збирається прокидатись, воно просто міцно спить.

Зрештою, саме рибалки першими вітають сонце, яке сходить над всіма нами.

Ви ще не захотіли рибалити? Тоді пройдіться набережною годині так о 6:30, може, закортить:)

(С) Nataliia Shevchenko





Анекдотична Оболонь

4 12 2011

Мої батьки живуть “на районі”:)Оболонь з самого його заснування (розбудови), тобто, з 1978 року.

Звичайно тоді Оболонь не була таким престижним місцем з легким доступом до метро, як зараз. Тоді це був аналог теперішньої Троєщини (якої тоді ще не було, бо побудували цей район лише у 1981 році).

Батьки розповідають, що коли вони казали, що живуть на Оболоні, то всі на них дивились зі співчуттям. Добиратись було важко, синя лінія метро закінчувалась на станції Червона площа (теперішня Контрактова площа). До цієї станції їздив один автобус, який йшов з Виноградаря через усю Оболонь, а потім через Рибацький півострів до теперішньої Контрактової. Автобус ходив рідко і був забитий вщент.

Тато каже, що так народився анекдот про Оболонь.

Заходить жіночка у КБ (конструкторське бюро) й жаліється: – Цей громадський транспорт… Вдома випрасувала сукню, а вилізла з автобуса, наче з одного місця. А інша їй відповідає: – Ха, знайшла проблему. Я от з Оболоні їжджу… Вже третій раз народжую, не знаю від кого.

🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 :):) 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 :):) 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 :):) 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 :):) 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 :):) 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂 🙂

Тепер Оболонь стала мажорним районом, а люди, які тут живуть, претендують на інтелігентність. Звичайно, що й про це є анекдот:

Cам анекдот 2-й:)





Мильна радість

7 11 2011

Єгор Соболєв розповідає щось молодим свідомівцям, якась контрольна, зошити в косу лінійку. Що я вже пропустила?

– Катьо, Людо, що ви там пишите?…

Тилинь-тилинь, тилинь-тилинь.

6:15

Відкриваю штори – небо пурпурово-фіолетове. Вдягаюсь… Як солдат строкової служби, майже на автоматі.

Штатив, камера.  Спускаюсь сходами, щоб не чекати ліфту. В під’зді темно.

Злюсь на себе, що встала пізно.  Виходжу на вулицю, дістаю штатив і фотоапарат. Кожна хвилина дорога. Колір неба невблаганно блідніє. Добре, що до набережної бігти відносто недалеко…

Не встигла…

З рештою, нічого страшного. Листопадний вітер все рятує, пригадую, в попередній раз я чекала, щоб проїхав моторний човен. Тепер природа все робить сама.

Велика витримка, закрита діафрагма, о знов цей міст на задньому плані! Ніяких мостів, ніяких мостів.

Кладу штатив на каміння, знімаю. Листочок? Я його не помітила. А що, непогано вийшло. Як не крути, а “мильні фото” мені подобаються.

Піднімаю голову, озираюсь. Попереду бачу хлопця, який сміючись поставив скляну пляшку з-під пива прямо на край огорожі, що відділяє набережну від вузької смужки берега, на якому я знімаю.

У кожного свої радості, добре що я не сиджу під його допитим щастям.

Сонце ще не встало, а я вже йду додму. Стає холодно. В під’їзді на мене налітє 5 собак моєї сусідки. Ліфт зі скрипом роззявляє свою механічну пащу.

“Эмо чмо. Лифт убийца” .

М-да, надихає.

Сонце ще встає, дме вітер, а у ліжечку тепло і затишно.

(C) Nataliia Shevchenko





Ранковий сюр

4 11 2011

А ви знаєте, що на Оболонській набережній є Золоті Ворота?

Ні?

Тоді я вам зараз історію розкажу.

А якщо заєте, все одно послухайте.

 

(С) Nataliia Shevchenko Прочитати решту цього запису »





Без сонця

2 11 2011

Почався листопад – і сонце зникло. Перед Новим роком наступають найнудніші місяці, коли сонце з’являється раз або два за весь час. Вчора воно вже було.

Настрою нема. Хто мені тепер заперечить, що люди не фотосинтезують?

Ранок зовсім нецікавий, нема тої свіжості, казковості й відірваності від буденності. Все сіре, жовте листя не радує.

Вперше в житті бачу світанок без фарб. Зовсім. Небо біло-сіре.

Навіть рибалок нема. О, нареш з’явився один.

Над затокою Оболонь розливаються крики мартинів, змішані з глекотанням диких гусей. Треба винайняти човен й подивитись по-ближче на річкове птаство.

Чекаю сонця, а його нема, ані трошечки, просто стало світло, наче відкрили штори.

Полишаю всі надії й іду додому.

Дорогою бачу дві волохаті кульки – молоді горобчики. Вони напружено слідкують за мною, їхні тільця здригаютьс. Обходжу їх зі спини, вони рвучко повертаються за мною, надуваючись ще більше. Сповнена ілюзій, намагаюсь дістати фотоапарат. Горобцям це набридло, і вони злітають, весело цвірінькаючи.

(C) Nataliia Shevchenko